Дух наступальності і реваншу - запорука життєздатності нації
Ми потрапили у вир Історії. Час сконденсований, стиснений так, що кожна його точка може вибухнути несподіваним для нас вектором. Через зрадницько-проститутську політику нинішньої влади ми вже втратили частину власних територій і стоїмо перед небезпекою втратити ще більше. Проте, яким би не був хід подій, ми маємо вийти з нинішньої ситуації з новим конструктивним досвідом. Йдеться про оздоровлення нашої ментальності та світогляду, а саме подолання пацифізму і плекання на його місці протилежних якостей.
Я не схильний абсолютизувати принцип «є нації, є боротьба між ними, є націоналізм». Національний партикуляризм повинен частково компенсуватися здоровим універсалізмом – релігійним, цивілізаційним, ідейним (приміром для мене важливе порозуміння між християнськими народами, панєвропейська єдність, консолідація сил, що стоять на консервативних засадах; пам’ятаймо слова Еволи: «Ідея – це наша Вітчизна»). Проте реальне життя влаштоване так, що нація, аби вижити і утвердитися, має боротися. Нерідко взаємна боротьба між націями перетворюється на діалектику взаємного реваншизму.
Згадаймо історію франко-німецького протистояння. Півтора століття німці та французи провели в боротьбі за право гегемонії у регіоні. Наполеонівські війни, Франко-прусська війна, Перша та Друга світові війни. Ріки крові, море страждань окремих людей. Але не тільки. Національна гордість, максимальне напруження волі, сльози матері, котра плаче не тому, що її сини загинули на війні, а тому, що мало їх подарувала армії Наполеона… Пафос? Безперечно. Але такий пафос, котрий творить Історію.
Зараз українці повинні бути готовими до будь-якого розвитку сценарію. Проте у жодному випадку ми не повинні зламатися. Стиснутися – так, але не зламатися. Стиснутися неначе пружина, котра у будь-який момент готова вистрілити. Для цього нам потрібно очиститися від ментальної іржі. Здорові народи не ламаються. Навіть коли втрата є незворотною, зовнішня поразка приносить внутрішнє оновлення. У 1898 році іспанці програли війну США. Ця поразка ознаменувала собою кінець Іспанської імперії. Одначе іспанці не впали в тотальну фрустрацію. Національна поразка вилилася у нову хвилю розвитку національної культури, у пасіонарний вибух, пов’язаний з феноменом «покоління 1898 року». Ми ж, українці, ще нічого не втратили безповоротно. Тому наші тимчасові поразки – це лише привід відвести затвор, стиснути пружину, сповнитися духом реваншизму і наступальності.
Нам потрібно змиритися з очевидною істиною, котру свого часу висловив Дмитро Андрієвський: «Зверхність Москви над Києвом може бути усунена лише перемогою Києва над Москвою». Ба більше, ми повинні не просто змиритися з цією істиною – ми повинні її полюбити так само, як чоловік любить дружину, монах – свій габіт, а вояк – зброю. «Сила захланного московського месіанства», писав Дмитро Донцов, «ставить перед Україною дилему – згинути самій або знищити його». «Відважну душу треба мати нашій молоді, – продовжував мислитель, – щоб усвідомити собі цю дилему і витягнути з неї дороговказні свого життя». На імперіалізм кремлівських чекістів та торгашів із «Газпрому» ми повинні відповісти власною імперіальністю, жагою самореалізації і панування.
Тут не йдеться про територіальний імперіалізм чи патологічну ненависть до московського народу. Навпаки, ставлячи собі за мету усунення Москви як конкурента у Східній Європі, ми можемо також зробити ставку на плекання російського етнічного націоналізму. Тут на перший погляд парадоксальним чином поєднуються стратегічні інтереси українського та російського народів, адже самі московити подальшим існуванням імперії просто приречені на зникнення. Український реванш має відбутися не під прапором геополітичних розрахунків Бжезинського та решти американських неоконсів, а під прапором відродження середньовічної могутності Києва, на який будуть орієнтуватися здорові сили Євразії.
Ми не переможемо мілітарно і політично, якщо не переможемо себе у ментальній площині. Боязнь «спровокувати агресора» – це шлях до катастрофи. Ставка на допомогу чужих сил – самокастрація. Нарікання на несправедливість ворога – інфантильність, котра обернеться новими ріками нашої крові. І це у кращому випадку. У гіршому випадку ця інфантильність обернеться безкровною ганьбою.
